Андрій Букін
3 записи

Чорнобиль та околиці: 31 рік з дня трагедії

0

Частина ІІ

Чорнобильська атомна електростанція – наступна точка мандрівки. Для мільйонів людей в усьому світі вона стала нічним жахом тривалістю в десятки років. Показово, що людство власноруч створило цю величезну проблему. Аби зрозуміти як, а головне чому, сталася та страшна катастрофа про станцію знято та написано досить багато матеріалів. З переглянутого хочеться виокремити цікаву роботу від команди каналу Discovery. Авторам фільму вдалося відтворити трагедію на ЧАЕС похвилинно, проаналізувавши допущені тоді помилки та показавши героїчність рятувальників, які прибули у перші години після аварії.  Наша ж мандрівка – це знайомство з сучасним життям станції. Уже на під’їздах до реактора, поблизу Рудого лісу, радіаційний фон значно перевищує позначку “норм”. Раніше тут було  проведено величезну кількість робіт з рекультивації земель та зменшення радіаційно-забруднених територій.

У 2016 році четвертий реактор був накритий новим саркофагом. Розробку цього проекту реалізували консорціум компаній Bechtel та Battelle (США), EDF (Франція) та український консорціум КСК (Науково-дослідний інститут будівельних конструкцій (НДІБК), Київський інститут «Енергопроект» (КІЕП), Міжгалузевий науково-технічний центр (МНТЦ) «Укриття». Концептуальний проект був представлений на громадських слуханнях в березні 2004 року в місті Славутич. Країни-донори назбирали на будівництво нового укриття на ЧАЕС та сховища відпрацьованого ядерного палива 750 мільйонів євро. 29 листопада 2016 року відбулося відкриття нового саркофагу. Але будівництво на території ЧАЕС триває й досі, тисячі людей зводять сховище для відпрацьованого ядерного палива – ще однієї проблеми нашої країни. У майбутньому цей унікальний проект стане ефективним сховищем для відпрацьованого ядерного палива з усієї України. Зовнішній вигляд четвертого енергоблоку, а точніше його саркофагу, вражає – над ним працювали дійсно найкращі спеціалісти. Периметр оточений декількома рядами бетонного паркану та колючим дротом “Єгоза”. Туристам заборонено підходити до огорожі ближче, ніж на 30 метрів. За словами гіда, цей об’єкт охороняє іноземна охорона, але ми її не побачили. На вході є стоянка для автомобілів і добре укріплений пункт пропуску. Усе тут виглядає, наче американська в’яниця, яку часто показують у кіно. Перед пунктом пропуску встановлений невеличкий пам’ятник, присвячений страшній трагедії 30-ти річної давнини.

Зробивши декілька фотографій, рушили у сумнозвісне місто-привід, місто-радіацію, місто-легенду – Прип’ять. На в’їзді у місто нас чекала перевірка документів, її провів чоловік середнього віку одягнений у камуфляж та без зброї, принаймні під час перевірки її не мав,  з нами був досить ввічливий. Перше враження від міста – моторошно. Місцеві краєвиди свідчать про те, на скільки людина нікчемна у порівнянні з природою.

Величезна центральна площа, що колись була окрасою міста, тепер перетворилася на кадр з постапокаліптичного фільму. До цього пейзажу не вистачало лише диких тварин, які б вороже дивилися на тебе. Та за п’ятнадцять хвилин прогулянки містом все змінюється: від  внутрішньої тривоги до чогось зовсім протилежного. У цьому місці відчуваєш спокій, так,  спокій тривалістю тридцять один рік. Після побаченого на війні ,за час мого волонтерства та служби в армії, я був впевнений, що мене вже не здивувати розбитими населеними пунктами, але місту Прип’ять це вдалося. На відміну від фронтових пейзажів, тут взагалі не відчуваєш небезпеку. Тут зовсім інший характер руйнування цивілізації. Це майже нереально передати словами. Міста зруйновані війною дивляться на тебе хижо, крізь вибиті шибки та понівечені фасади будинків. І навіть, якщо там вже давно немає бойових дій – ти відчуваєш, що поруч небезпека. Ти не можеш гуляти вулицями такого міста, постійно шукаєш звідки чекати на ворожий удар, і ретельно дивишся собі під ноги, боїшся не побачити дріт чи мотузку, які лишили тут “для тебе”. Прип’ять, зовсім інше місто. Привид. Воно запрошує тебе туди, де зупинився час, туди, де досі 1986 рік., Радянський Союз, і все довкола в очікуванні “Первомая” – тут просто не стало людей.

Архітектура сучасного радянського містечка на Поліссі: у центрі міста – готель, парк, багатоповерхівки, та надії на світле майбутнє, що назавжди застигли у повітрі. Парк вражає. “Чортове колесо”, яке стало візитівкою міста, зруйновані від часу човники, і наче з фільму жахів, дитячі автомобілі, які є у будь-якому парку обласного центру нашої країни. Усе вкрите шаром іржі та листям.

Крізь асфальт на площі  проросли дерева та кущі. Рослини тут перемагають цивілізацію у своєму прагненні дотягнутись до сонечка. Усе навколо поросло великими деревами і майже непрохідними кущами. Лишилися тільки декілька стежин, якими часто користуються туристи, приїжджаючи на екскурсії. У нас було небагато часу, але ще півгодини ми вештались порожнім готелем. Він, як і більшість радянських, був побудований на початку 80-х. Величезна бетонна споруда. У холі збереглися двері ліфтів. У кабінетах на першому поверсі розкидані документи, радянські книжки, бухгалтерські книги обліку. Більшість вікон теж збереглися. Хоча штукатурка та фарба облупилися, все ще можна здогадатися, який тут був інтер’єр. Порожні коридори викликають почуття безпорадності. Ти розумієш, що час стирає все.

На виїзді з міста стоїть хрест, на якому пов’язаний вишитий рушник, виглядає дуже символічно. Нагадує про те, що навіть зараз місто-привид, нехай через непомітні символи ідентифікує своє українське походження, свою неповторність.

Дорогою додому заїхали подивитись на пам’ятник пожежникам-ліквідаторам аварії на ЧАЕС, який встановлений 30 травня 2009 біля пожежної частини. У бетоні викарбувані учасники ліквідації аварії 86-го року: пожежники, військові, медики. Наш гід розповів цікаву деталь про цей  пам’ятник: один із персонажів композиції, медичний брат, у руці тримає невеличку валізу,  у ній, за словами гіда, забетоновано пляшку горілки. На питання про правдивість цієї історії, він запевнив, що інформація є перевіреною, адже автор цього монументу його знайомий.

На виїзді із зони нас двічі перевірили на радіологічний бруд, на тих самих КПП, через які ми проїжджали на початку нашої мандрівки. У приміщеннях стоять величезні пристрої, схожі на рентген. Процедура радіологічного контролю виглядає приблизно так: ти заходиш в середину апарату, притискаєш руки на спеціальні помарковані місця, і пристрій аналізує, чи не має на тобі радіологічного забруднення. А після перевірки виходиш вже з іншого боку КПП. Далі працівники радіологічної служби перевіряють транспортний засіб, який возив вас зоною відчуження. Якщо раптом буде виявлено, що автотранспорт забруднений, то його відправлять на спеціальну мийку, і тільки після цього він зможе залишити зону.

Червоне сонце сідало за обрій. Попереду 500 кілометрів нічної траси і усвідомлення масштабів трагедії 30-ти річної давнини.

Коментувати

16 жовтня 2017
14 жовтня 2017
13 жовтня 2017
12 жовтня 2017