Дзвінка Марія
3 записи

Намет в зуби – і погнали. Карпати (частина 1)

0

Обговорюючи враження від мандрівки, Андрій якось ностальгічно примітив: “Наші подорожі так змінились: якщо раніше обирали гори, намет і спальники, то останнім часом – міста, хостели, автобуси…”. У цьому є правда: знадобилось два роки, щоб здійснити “реванш” та повторити маршрут Чорногірським хребтом. Тоді, першого разу, через надзвичайно жахливі погодні умови довелось спуститись в екстреному порядку, прихопивши з собою пару з Чехії та пару з Львівщини. Але зараз не про це.

Я марила Карпатами. І навіть минулорічні “GorganyRace” (ред. “GorganyRace” – одна з найскладніших пригодницьких гонок в Україні, що проходить в кінці червня у Ґорґанах — регіоні Українських Карпат зі складним важкопрохідним рельєфом) не змогли відбити бажання здійснити справжній похід, “як за молодості”. Головна проблема полягала у щільному графіку – знайти тиждень “вікна” все одно, що відшукати скарб на безлюдному острові. Але щойно випала зручна нагода – ми схопили наплічники, кинули туди згущене молоко (і ще купу всього, звісно) і помчали… Єдине, чого бракувало – це мого туристичного килимка (виросли ноги і він втік з квартири) і газового балону.

Звісно, збирались в останній вечір, а тому купити ці важливі речі (на одному – спати, на іншому – готувати їжу!) могли уже тільки в Тернополі. На щастя, туристичний магазин “Gorgany” розташовується за кілька метрів від залізничного вокзалу, тож забігти туди – жодних проблем. Ще крутіше, що працюють там хороші знайомі, які з радістю пригостять чаєм і цікавими тематичними розмовами. Коротше, десь за годину перебування в магазині, ми таки купили килимок, газовий балон і бананову кашу “Їдло”.

Маршрут

Опущу історію про те, як три дні ми сапали город у батьків Андрія… А розповім про те, як складно, жахливо, тяжко добиратись в Карпати автобусами… Наш маршрут виглядав так: “Бучач – Яремче”, кілька годин на очікування маленького буса до Верховини, а звідти – 10-15 км пішки до старту – с.Дземброня. На щастя чи ні, але пішки йти не довелось: нас підібрав якийсь випадковий водій (але забудьте про розклад руху і не особливо розраховуйте на таку удачу).

Традиційно перед початком маршруту з’їли морозиво, піднялись на полонину, де й заночували. Вода, рівна місцевість – що ще треба? Як бонус – надзвичайні краєвиди, багато корів і мошки.

Наступного дня піднялись на Вухатий Камінь, забігли на Піп Іван. Там знаходиться гірський рятувально-пошуковий пункт, постійно чергують рятувальники. Вони ж ведуть у Facebook сторінку, де викладають фото та описують погодні умови. Я постійно стежу за оновленнями, тож склалось враження, що ці чоловіки – мої хороші друзі. Крім того, вони люб’язно поцікавились нашими справами, планами, побажали гарної мандрівки. Ми ж пообідали і побігли далі – ночувати на озері Бребунескул – найбільш високогірній водоймі України. Саме там, два роки тому, ми пережили страшну ніч негоди… Цього ж разу, попри хмари, погода стояла ідеальна. По сусідству ночувала група чоловіків-поляків, тож було “веселіше”.

Вночі ми вийшли з намету почистити зуби перед сном, і побачили ясне небо з мільйонами зірок, яскравий місяць і тихе озеро… Краса. І вісник хорошої погоди.

Так і сталось: зранку палило сонце, тому я йшла Чорногірським хребтом в окулярах. Жодної хмаринки, але вітер – досить сильний. Хто ж думав, що за пів дня моє обличчя згорить… рівно наполовину, адже закрита окулярами і бафом зона лишилась білою… Смішно було дивитись на себе, ще смішніше – пояснювати кожному, що зі мною.

Зранку спустились до озера Несамовитого, подивились на купу туристів та тритончиків у воді. Пішли далі. На маршруті весь час траплялись сніжники. Інколи йшли по них, інколи – доводилось обходити. Навколо – купа крокусів.

Той день став історичним: я нарешті (!) побувала на Говерлі, поставила собі “галочку”. І так, відчуття перемоги і чогось “крутезного” мене таки накрило відсвяткували хорошим обідом, а потім – поспіхом спускались, бо дуже змерзли. До місця ночівлі – полонини Голочеської – було 3-4 години ходу.

Спустившись, потрапили на КПП заповідника, де заплатили по 30 грн. за квитки, лишили сміття (звісно, носимо його з собою) і отримали прогноз погоди від гуцулів, що звучав ідеально: “Дощ буде аж у понеділок” (саме на цей день у нас був потяг в Київ).

Ночували фактично під горою Петрос… де ловив хороший сигнал 3G. Я почала бомбити фотографіями Instagram, Андрій – планувати далі. Так склалось, що у нас були вільними ще близько двох діб. Куди податись?

Вирішили зняти кімнату в Ясінях і вже звідти здійснити одноденний вихід в гори. Так і зробили. Що не кажіть, а інтернет – це щастя.

Зранку (до речі, раніше 11 ми не виходили) піднялись на Петрос, спустились, трохи блуканили, втративши маркер маршруту, але зорієнтувались і вийшли в Свидовці. Думали заночувати “десь у наметі”, але зрозуміли, що ніж шукати хороше місце біля села, простіше зателефонувати власнику кімнати, яку бронювали від завтра і домовитись про сьогоднішню ніч.

Ті 5 км до хостела виявились найважчими! Чи то через загальну виснаженість, чи то через психологічне розслаблення, чи просто – маршрут не цікавий… але доповзли. Принципово не брали таксі. Пішки, тільки пішки.

(продовження – буде)

Коментувати

17:30
12 грудня 2017