“Перший мене не бив”. Історія жінки, яка пережила домашнє насилля та бореться з залежністю

0

— Я просто така людина, мені легше, щоб мене, ну… вдарили, ніж наговорили різного.

У Ані величезні зелені очі й худе втомлене обличчя. Вона дивиться на мене, немов очікуючи, що я скажу: “О, звісно, прекрасно розумію”. 

— Мій перший чоловік, — продовжує, — мене не бив. Але він знущався морально. Все згадував — дитинство без грошей, мою родину. Те, якою я була до нього.

В Україні триває акція “16 днів проти насильства”. Сьогодні ми публікуємо історію Ані. Історію про бідність, наркозалежність, жіночу колонію та роботу понад фізичними можливостями, знущання, психологічний тиск. Але й історію про силу, любов і шлях до одужання. 

16 днів проти насильства

Сандалі й ожеледиця

— Усе своє життя я прожила на Сумщині. Народилася, ходила до садочка, школи. Після неї здобула кілька освіт — одну суто робітничу професію, потім вивчилася на швачку. У цьому себе й знайшла. 

Дитинство Ані було важким — про це вона неодноразово повторює. Згадує, що часом соромилася йти в школу. 

— На вулиці вже ожеледиця, а я в сандалях. У школі під партою прикривала взуття сумочкою.

Аню виховувала лише мама, “тягнула” — говорить. “Мама була хорошою жінкою, але їй завжди було ніколи. Вона намагалася закрити хоча б якісь мої фізичні потреби у їжі чи побуті. Я ж належала сама собі”. 

— Гуляла в дуже гучній компанії. Пройшли роки, а й досі кажуть: “Тебе тоді всі боялися”. Та глянь на мене — суцільне добро. Загалом, я спокійна людина, і часто чую: “Як ти з таким характером була в місцях позбавлення волі?”. 

Після цієї фрази Аня коротко сміється: “Думаю, мені вас буде чим здивувати”. 

Перший шлюб 

— У старших класах я пішла з дому. До мене чіплявся один із членів нашої родини, і я дала йому відсіч — побила, одним словом. Намагалася сказати про це, але мені ніхто не повірив. 

Аня розповідає, починала жити сама, маючи лише одну виделку, одну тарілку, одну табуретку. Після школи вийшла заміж. Говорить, це була її велика любов: “Проте, насправді любила дійсно тільки я”.

— Прожили разом 10 років. Перший час навіть намагалися бути сім’єю.

Аня закриває лице руками. Замовкає на кілька секунд, а потім каже: “Я просто…не виспалася”. Продовжує: 

— Перший чоловік мені завжди нагадував, як бідно я жила в дитинстві та юності. Давив мене морально — за одну ложку, за єдину виделку й тарілку, за ті сандалі. А я така людина, мені краще, щоб мене… руку на мене підняли, ніж наговорили різного. Беру близько до серця. 

Жінка говорить — у першому шлюбі багато плакала. Питаю, чи можна назвати вчинки її колишнього психологічним насильством? 

— Абсолютно. Це воно й було. 

Останні роки шлюбу прожили як чужі люди. Незадовго до розлучення вона зустріла іншого чоловіка. 

Сервізи й квіти

— Зі своїм другим чоловіком ми давно знайомі, але життя змінила наша зустріч уже в дорослому віці. Я полюбила його, знайшла в ньому якусь розраду.

Аня говорить: “Він казав мені — не треба приходити, ти заміжня”. 

— Ах так, думаю! Принесла й поклала йому на стіл довідку про розлучення. Почали жити разом. 

Посміхаючись додає: “Яке класне весілля в нас було! Нам подарували все, що можна уявити“.

Я починаю жартома перераховувати: сервізи, постіль, килими, рушники? Аня весело киває.

І квіти, багато квітів. Неймовірну кількість”. — додає вона.

Я їй поламаю руки

У Ані з другим чоловіком була велика компанія друзів. Двоє з них вживали наркотики. Один завжди пропонував і їй.

Інші, додає, постійно казали: “Тобі не шкода дівчинку?”. Анін чоловік, своєю чергою, погрожував: “Я швидше поламаю їй руки, ніж вона спробує”.

— Боже, як же мені було цікаво! Що вони відчувають? Я ходила одержима ідеєю спробувати. 

Аня говорить, чоловік її ледве не вбив, коли дізнався, що вона спробувала. Спочатку не повірив. Казав, дає голову на відруб, що вона не могла цього зробити, що її оббріхують. Потім вона зізналася. 

— Друзі стали непотрібними. Я почала активно вживати. Через наркотики й потрапила до тюрми. 

Ви бачили фільми про концентраційні табори? 

Ані дали кілька років ув’язнення, але з роботою, яку там змушували робити, говорить, вистачило б і місяця, щоб лягти й більше ніколи не встати.

Аня була вантажницею. За її словами, з іншими ув’язненими жінками за день вони вручну перевантажували щонайменше 50 тонн.

— Ви бачили фільми про концентраційні табори? За моїм відчуттям, було так само. Ох, у мене аж мурашки йдуть, як згадую. Але я звикла. Щодня працювала, щоб час швидше пройшов. 

Аня розповідає, її дуже підтримував чоловік. Навіть, говорить, балував. 

— У жіночій колонії так: якщо в тебе є гроші й продукти — тебе ніхто не чіпає. Проте, це дуже страшне місце. Я думаю, навіть у чоловічих колоніях простіше.

Замовкає. І ця тиша здається надзвичайно довгою.

Життя вдома

— У нас з другим чоловіком хороші стосунки. Я повернулася, ми продовжили жити разом.

Питаю, яка в них сім’я. “Ми вже дорослі, але дурачимося, наче діти. Часом забуваємо, як нас звати”.

— Досі котики й зайчики?

— Абсолютно точно. Із кожним роком я закохуюся в нього все більше. 

Проте, коротко й неохоче говорить, за роки в їх шлюбі було різне — і сварки, і бійки. 

Після повернення додому Аня почала лікуватися від наркозалежності. Наразі вона пацієнтка замісної підтримувальної терапії в одному з міст Сумської області. Це — державна програма лікування залежності. Щодня вона безплатно отримує препарати, які допомагають їй боротися з синдромом відміни (ред.прим. — ломкою). 

— Стало легше. Але час від часу приходять дурні думки в голову. З ними й борюся. 

Аби лікування Ані проходило комфортніше, їй допомагає соціальний працівник громадської організації “Клуб “Шанс”. Ця організація працює із наркозалежними людьми Сумської області вже понад 15 років. Його соціальні працівники є в багатьох районних центрах Сумщини — на пунктах надають послуги з профілактики ВІЛ, а також — супроводжують клієнтів при державних сайтах ЗПТ. 

Ані допомагають вирішувати медичні та психологічні питання, мотивують тестуватися на соціально-небезпечні хвороби, а також формують прихильність до безперервного прийому ЗПТ.

Ми поговорили з соціальною працівницею “Клубу “Шанс” у Сумах, регіональною представницею Всеукраїнського об’єднання людей, які живуть із наркозалежністю, Яною Дейнекою. За словами Яни, жінки з незахищених верств населення часто переживають насильство в різних формах і потребують підтримки оточення. 

— По-перше, наркотик може змінювати зовнішній вигляд. А соціум, своєю чергою, може думати, що раз людина має інакший вигляд, їй можна зневажливо відповісти, штовхнути, накричати, вигнати чи побити. 

Яна говорить, що вдома у жінок із залежністю відбувається те ж саме. Навіть, якщо їхні партнери самі вживають наркотики, це не страхує від зневажливого ставлення. Частіше мова йде про психологічне насильство. Якщо ж доходить до насильства фізичного, то, за словами Яни, випадки надзвичайно жорстокі. 

— Часто кривдники апелюють до залежності жінки. Мовляв, “Ти ж наркоманка, кому ти пожалієшся? Поліції?”. Навіть із побоями вони не звертаються за допомогою: від правоохоронних органів бояться зневажливого ставлення, від лікарів — що побачать сліди ін’єкційного вживання. Взагалі, наркозалежні люди рідко йдуть до медиків. Навіть із болями чи скаргами на загальний стан здоров’я. 

Загалом, працюючи у двох пацієнтських організаціях, Яна надає людям з наркозалежністю ряд послуг.

— Я завжди можу їх вислухати та підтримати, розрадити, надати інформацію про прихистки для жінок, які вживають наркотики. Від “ВОЛНИ” можу попросити фінансової підтримки на переїзд і поселення в шелтер. Із Шансом можемо зробити перенаправлення до лікарів, супроводити до медзакладу, представляти та захищати інтереси й права наркозалежних жінок. Також організовуємо зустрічі та консультації з юристами чи психологами.

Психосоціальний супровід пацієнтів замісної підтримувальної терапії (ЗПТ) реалізується за фінансової підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я».

*Ім’я героїні змінено авторкою з міркувань безпеки. 

Коментувати
03 лютого 2023
02 лютого 2023
01 лютого 2023
31 січня 2023