Пов’язані

0

Що краще: відпустити чи впродовж всього життя намагатися врятувати?

Співзалежність – стан, в якому часто знаходяться батьки та рідні людей, які залежні від алкоголю чи наркотиків. Вони починають жити їх життям, вирішувати їх проблеми, віддавати їх борги, контролювати та примусово віддавати в реабілітаційні центри. Зрештою, хтось знаходить в собі сили, аби з любов’ю та теплом у серці відпустити, а хтось фанатично намагається врятувати. 

Соціальна працівниця, яка допомагає наркозалежним та їх близькому оточенню, і кризовий психолог розповіли, через що проходять батьки споживачів наркотиків і що таке співзалежність.

Яна Марченко, соціальна працівниця Сумської обласної громадської організації “Клуб “Шанс”

Яна Марченко, соціальна працівниця Сумської обласної організації “Клуб “Шанс”

Я працюю в сфері соціальної роботи вже дев’ять років. За цей час зрозуміла одне – у співзалежності багато облич і проявів. 

Ось Ліза. Вона хворіє на наркозалежність вже більше десяти років. У Лізи є мама, яка працює в іншій країні. Якщо вона перестає висилати їй кошти, то Ліза починає дзвонити та говорити, що вона винна всім гроші, що її переслідують за невиплачені кредити, що вона тяжко хвора, тож їй потрібна термінова операція. 

Її мама відправляє кошти “на операцію”, кидає роботу, купує білети і повертається в Суми.  Лізу вже кілька разів намагалися відправити до реабілітаційного центру, проте в останній момент її мама робила крок назад. Коли дівчину вже готові були загрузити в машину – жінка починала плакати. Працівники реабілітаційного центру так їй і сказали: “Ви спочатку розберіться в собі. Відпустіть дочку. Вона залежна від наркотиків, а ви – від неї”. 

Наразі цей сюжет продовжується. Дівчина всіма методами отримує фінанси від рідних.

У свою чергу, ми – соціальні працівники,  говоримо сім’ям наркозалежних, що важливо не видавати гроші, якщо ви розумієте, що їх витратять на наркотики. Коли ви даєте гроші – ви не убезпечуєте людину від здійснення крадіжки чи зустрічі з правоохоронцями, а навпаки – підтримуєте та заохочуєте ризиковану поведінку.

А ось Іван Володимирович. Його син вживає наркотики ще з дев’яностих років. Вони мали трикімнатну квартиру, яку продали через борги. Переїхали жити на окраїну міста в маленьку хатку. Він готовий зробити для хлопця все – навіть купити наркотик, аби той не мучився під час “ломки”. Чоловік втратив рідних, друзів, працює на трьох роботах. Можна сказати, що він втратив себе. Але він дуже боїться, що син без нього не виживе. 

Звичайно, в такому випадку варто нагадувати близькому оточенню споживачів наркоткиів, що в них є своє життя. Що їх син чи дочка – не їх тіло. І перше, про що вони повинні турбуватися – власне здоров’я та комфорт.

Окрім цього, важливо не просто говорити: “Я не дам тобі гроші”, “Я відправлю тебе на лікування”. Важливо показувати реальними діями, що ви готові це зробити і зробите. 

І є третя історія. Віка винесла з дому все: пральну машину, мікрохвильовку, телевізор, холодильник, меблі. Там просто пусті стіни. Набрала кредитів на десятки тисяч. Її батьки дуже довго не вірили, що вона вживає наркотики, адже на руках не було слідів від голки. Її двічі відправляли в реабілітаційний центр без її волі, закривали, забирали телефони. Вона знову починала колотися ледве не за воротами закладу. 

Ми продовжували говорити батькам Віки, що вона сама має зрозуміти та захотіти почати лікування. Що силою її не змусити, можна лише пояснювати.

У якийсь момент сім’я перестала з нею спілкуватися, забрала від неї дитину, перекрила доступ до грошей, залишила всі спроби її вилікувати. Вони виділили їй одну кімнату в своїй квартирі, а всі інші закривали на замки. Вони дали їй свободу робити все, що заманеться. Ніхто не намагався її врятувати, не шукав її по знайомих, не перевіряв, чи вона колеться. Віка прийшла до батьків уже без сил, без здоров’я, без грошей і попросила відвезти її в реабілітаційний центр. Там вона залишилася на два терміни.

Зараз дівчина в тривалій ремісії. Працює в цьому ж реабілітаційному центрі та допомагає людям, які лише почали свій шлях боротьби з залежністю.

У певній мірі, це історія успіху. В якийсь момент сім’я дала їй можливість “дійти до свого краю”. Вони й самі дійшли до тої стадії, коли вже не могли її бачити, не хотіли про неї чути. І тоді вона почала рятувати себе сама.

Соціальні працівники громадської організації “Клуб “Шанс” майже щодня працюють з близьким оточенням споживачів наркотиків. Для рідних і близьких клієнтів ми проводимо консультації, перенаправляємо в медичні заклади, допомагаємо з юридичних питань, надаємо психологічну підтримку.

Важливо пояснювати сім’ям, у яких є споживач наркотиків, що саме відбувається з їх близькою людиною, який етап проходить наркозалежний, розповідати, як убезпечити себе та його від різних захворювань тощо.

Анна Рубан, кризовий психолог 

Анна Рубан, кризовий психолог

За великим рахунком, співзалежність – це коли людина живе не своїм життям, а життям іншого. 

Співзалежність впливає на дві сторони: і на залежного, і на співзалежного. Якщо співзалежний не може зосередитися на власних потребах, не звертає увагу на свої задачі, не витрачає на себе час та кошти, не турбується про своє здоров’я. То залежний, у свою чергу, стає інфантильним, знімає з себе відповідальність за своє життя, знає, що всі його питання вирішать батьки чи близькі люди. Наркозалежний не проживає свої помилки, не робить висновків з кризових ситуацій, не відчуває провину. 

У співзалежності є різні стадії.

Перша – нерозуміння та крик. Мати ще дає гроші наркозалежному, адже намагається полегшити йому синдром відміни (“ломку”), проте не розуміє, що це хвороба, не вірить та виправдовує. Так, вона може на нього кричати, але буде всіляко захищати від критики чужих людей. Загалом, на цьому етапі батькам наркозалежних дуже важко визнати, що їх дитина вживає наркотичні речовини.

Друга стадія – коли крик переходить у звинувачення наркозалежного. На цій стадії близькі продовжують не розуміти, що це хвороба і що людина самостійно з нею не справиться. Починається етап війни. Споживач наркотиків не отримує коштів від близьких, тож починає виносити з дому речі, шантажувати, маніпулювати. Батьки приймають роль “жертви”, а залежний – “ката”. 

Третя стадія – коли співзалежний починає звинувачувати себе в тому, що його близька людина вживає наркотики. Наприклад, мати починає шукати причину в собі, в своєму вихованні дитини тощо. 

Співзалежність лікується так само, як і залежність.

Перше, що треба зробити – відокремити залежного та співзалежного одне від одного. Між ними має стати третя інстанція – наркологія, реабілітаційний центр, психолог.

Наприклад, у Америці є практика, коли наркозалежного привозять в реабілітаційний центр з усією сім’єю. Тобто кваліфікована допомога надається всім: батькам, дітям, дружині чи чоловіку, бабусі та дідусю. Лікування проходять усі, вони починають будувати свої стосунки з самого початку, ледве не з дитинства. 

Залежність – це не хвороба однієї людини. 

Друге – потрібна дуже велика мотивація та внутрішнє бажання. Не кожен може сказати собі: “Все, що я робила раніше – не працює”.

Також я говорю батькам залежних, що проблема криється не в конкретно їх сім’ї, а в цілому соціумі та культурі. Проблема наркозалежності значно маштабніша та більш глобальна. Це питання держави, школи, профілактичних заходів, традицій, історії країни тощо. Тож рідні та близькі залежних повинні перестати себе звинувачувати. 

Окрім цього, важливо переключити увагу з дитини на себе. Зайнятися своїм тілом, здоров’ям, думками. Наша психіка захищена власним “его”. Саме воно вирішує, що людина буде сприймати, а що ні. У співзалежних його, за великим рахунком, немає. Тому вони не можуть сказати: “Це твої проблеми”, “Це твоє життя”, “Ти сам відповідальний за своє здоров’я”.

Співзалежним потрібно зняти з себе відповідальність за власних дорослих дітей і близьких. 

***
Усі імена героїв та частини їх біографії змінені з етичних міркувань соціальною працівницею та авторкою. Історії, описані в тексті, наведені як випадки (кейси), з якими працювали соціальні працівники. 

Коментувати

21 жовтня 2019
18 жовтня 2019