Рік COVID-19: як живуть уразливі групи. Частина перша — Наркозалежні

0

Минулоріч світ сколихнула пандемія коронавірусної інфекції. За цей час Україна встигла піти на перший весняний карантин, поділитися на епідеміологічні зони, врешті — закритися на локдаун. 

У першій частині серії текстів “Рік COVID-19: як живуть уразливі групи” розповідаємо про Максима*, пацієнта замісної підтримувальної терапії, який бореться з наркозалежністю, має ВІЛ і гепатит С. Що змінив для нього коронавірус — далі. 

Кабінет зниження шкоди від вживання наркотиків при обласному Центрі соціально небезпечних захворювань. Майже окраїна Сум. Одноповерхова будівля з окремим входом на задньому дворі. До неї раз у раз підходять люди. Із вікна виглядає соціальна працівниця громадської організації “Клуб “Шанс”: “Шприци: двушки, п’ятірки, десятки. Презервативи, лубриканти, що давати?”. Для консультацій і тестування клієнтів запускають до будівлі. 

Усередині тепло, вузький коридор завішений плакатами. На них — поради по догляду за венами, інструкції при передозуванні, майже санбюлетені про ВІЛ, туберкульоз, гепатити, а віднедавна — плакати про профілактику коронавірусу. Там, як і у всьому світі, розказують, як правильно мити руки, носити маску, помітити симптоми Covid-19.

Кабінет зменшення шкоди. Фото: Marie Tkach

Перша кімната — соцпрацівників. Друга — умовно, для клієнтів організації. Безпечний і спокійний простір зі столами та стільцями, гарячою водою, медикаментами для першої допомоги та літературою. 

Кабінет зменшення шкоди. Фото: Marie Tkach

Я чекаю Максима в середині приміщення. Він приходить на чітко домовлений час — заходить хвилина в хвилину. Ніяковіє від компліменту про пунктуальність. Від кави або чаю відмовляється, натомість зручно вмощується на стільці, показує теплу куртку і жаліється, що надто одягнувся, як для погоди. 

— Макс, добре виглядаєш, — до нас заходить соцпрацівниця Яна. Вони знайомі вже майже чотири роки, разом пройшли різні етапи від діагностування захворювань Макса до лікування. — Ти молодець, рада бачити.

— Ти ж знаєш, як я стараюся. 

Ширка. Тюрма

Максиму 35 років. Народився і живе в Сумах. Закінчив дев’ять класів школи, після неї вступив до профтехучилища на зварювальника. Довчитися не вийшло — сів “по малолітці”. 

Фото ілюстративне. Авторка: Marie Tkach

— Вийшов з тюрми у 19 років. Друзі вже починали варити макову соломку і стабільно колотися. Я теж хотів, та що там — мене тягнуло, хоч усі й відмовляли. Спробував — сподобалось. Це такий дурний кайф — здається добре, а для життя, як потім виявилося, — погано. 

Максим говорить, згодом від ширки його рятувала лише тюрма. Умовно, саме там він на якийсь час переставав вживати наркотики. Проте, зірватися й купити дозу міг і відбуваючи покарання. 

— Зони бувають різні, тож у деяких можна було знайти те, що шукаєш. Але це завжди ризик і антисанітарія. 

Там, в тюрмі, Максим дізнався і про свій ВІЛ-статус. Знову ж, із цікавості вирішив зробити швидкі тести на вірус імунодефіциту людини та вірусний гепатит С. Обидва виявилися позитивними.

Вихід з тюрми. Замісна терапія

— Загалом у тюрмі я пробув 15 років свого життя і майже кожного разу сідав через наркотики: потрібно було десь знаходити гроші на ширку, на роботу не брали, тож попросту крав. У 2015 році вийшов на волю з думкою, що більше не повернуся. На початку ще трішки коловся, потім кинув — вирішив, що вже не ті роки. 

Життя з наркотиками починається ранковими кумарами. Макс каже, перечекати ломку на волі важко, бо ти завжди знаєш, що може нарішати. Потім — пошук грошей, після цього — пошук ширки. Існувати в такому темпі складно як фізично, так і морально.

У 2016 році Макс став пацієнтом замісної підтримувальної терапії при КНП СОР “Обласний клінічний медичний центр соціально небезпечних захворювань” — форми медикаментозного лікування наркотичної залежності. На програму став за власним бажанням, і говорить про неї як про спасіння. Перераховує здобутки за п’ять років тверезості від вуличних наркотиків: “Я веду спокійне звичайне життя, я п’ятий рік на волі, я не змушений красти, я влаштувався на роботу”. 

— Врешті, я змінив кілька робіт, і робив це за власним бажанням. Я люблю працювати з деревом, у тюрмі вивчився на столяра — спочатку довго придивлявся до професії, а коли спробував — відразу вийшло. Також у мене добре з математикою, тож я люблю робити розрахунки, креслити. От це моє. 

До терапії ставиться як до пожиттєвого лікування. Каже — тепер це з ним назавжди, і покидати лікування він не планує. 

— Я знаю, якщо піду з ЗПТ — почну десь бігати й колотися. 

Початок лікування від залежності приніс ще один беззаперечний плюс. У сім’ї Макса покращилися стосунки. Він дуже лагідно говорить про маму, жаліє її, каже, вона вже поважного віку. 

Виявлення туберкульозу. Лікування ВІЛ

Макс дізнався про свій ВІЛ-статус ще у 2010 році. Проте, лікуватися почав значно пізніше, коли приєднався туберкульоз. Тоді він вже вийшов із установи виконання покарань, приймав замісну терапію та налагоджував життя на свободі. 

— Я не відчував себе хворим, але імунітет почав поступово відмовляти. У мене була непогана робота, працював на відкритому повітрі, часто між людей. Десь так і підхопив туберкульоз. Хворобу ускладнювало те, що в мене запущений ВІЛ. Відверто кажучи, я мав вісім клітин CD-4 при мінімальній нормі в 500. 

Врешті Максима поклали в тубдиспансер. Паралельно свою боротьбу почали соціальні працівники громадської організації “Клуб “Шанс”, які мотивували його почати лікування ВІЛ-інфекції. Уже кілька років Макс сумлінно приймає антиретровірусну терапію. 

— Зараз у мене вже більше 100 клітин CD-4, почуваю себе добре. Туберкульоз повністю вилікував. Бачите, стільки болячок, а організм все одно бореться. 

Рік коронавірусу. Рік змін 

Коли всі почали говорити про коронавірус, Максим поставився до нього серйозно, але спокійно: “Я відразу повірив, що він існує. А як інакше? Стільки людей у всьому світі захворіло й померло”. 

— Боятися — не боявся. Адже чому бути, тому не минути. Звичайно, я ношу маску, мию та обробляю руки — взагалі люблю, щоб руки були чистими, як на мене, то хай би ці антисептики залишилися в магазинах назавжди. 

Коли розпочався перший весняний карантин, людям із наркозалежністю, які приймають замісну підтримувальну терапію, почали видавати препарати один раз на десять днів. До цього пацієнти ЗПТ приходили в медзаклад щодня. 

— Чесно, це велика спокуса. Ти знаєш, що можеш випити більше дозування препарату, який у тебе на руках. Але я постарався свідомо до цього підійти, щоб не мучити ні себе, ні близьких. Ми розробили таку схему: я забираю ЗПТ і віддаю матері. Вона щоранку видає мені дозування на добу. 

Щодо антиретровірусної терапії, яку приймають при ВІЛ-інфекції, то Максим стабільно отримує її раз у місяць. Схема лікування підійшла йому відразу — без побічних ефектів. Як раніше, так і протягом ковідного року медикаментів було достатньо. 

Коронавірус врешті торкнувся сім’ї Макса, у нього на Covid-19 захворіла мама. Мала легкі симптоми, але через поважний вік лікувалася стаціонарно. Наразі вона повністю одужала. 

— Рік був важкий. Атмосфера була постійно напруженою, тож навіть згадати чогось надто хорошого не можу.

“Клуб “Шанс”. Підтримка. Лікування Гепатиту С

— До громадської організації “Клуб “Шанс” я звернувся відразу після тюрми. Спочатку приходив просто за шприцами, голками, презервативами. Грошей особливо не було, тож брав, щоб не купувати. Плюс, були різні заходи, групи самодопомоги, інколи видавали якісь продукти. Радувався, що комусь потрібен, що можу отримати якісь речі просто так. Це зараз рідкість. 

Кабінет зменшення шкоди. Фото: Marie Tkach

Кабінет зменшення шкоди. Фото: Marie Tkach

Макс говорить, що саме соціальні працівники спершу вмотивували його лікувати ВІЛ, супроводжували та допомагали. А цьогоріч він став учасником пілотного проєкту безкоштовної підтверджувальної діагностики вірусних гепатитів у представників ключових груп населення. Це означає, що після всіх обстежень Максим зможе стати на чергу та в подальшому отримувати безоплатне лікування від вірусного гепатиту С. Це сталося завдяки проєкту Центру громадського здоров’я України за кошти Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

— Я живу з гепатитом уже 10 років. Це лагідний вбивця, який щодня руйнує мою печінку. Я розумію, що з ним треба щось робити, але не маю грошей, щоб його вилікувати. Нещодавно до мене підійшла Яна (ред.прим. — соціальна працівниця “Клуб “Шанс”) і розповіла про можливість безоплатного дообстеження та лікування. Я погодився і вже зібрав майже всі документи та результати аналізів. 

Макс налаштований позитивно. Це дуже відчувається. А ще відчутно, що він сильно старається. І ці старання даються йому нелегко. По суті, це щодення боротьба та робота над собою. 

Кабінет зменшення шкоди. Фото: Marie Tkach

— Я відверто розповідаю свою історію. Я не приховую від своїх друзів і близьких ні ВІЛ-статус, ні інші захворювання. Я така ж людина, як і всі, просто маю залежність, гепатит чи вірус імунодефіциту. Загалом, люди до цього ставляться з розумінням, і мене це втішає. 

*** 

Робота громадської організації “Клуб “Шанс” щодо профілактики, покращення діагностики, супроводу лікування соціально значущих захворювань фінансується за кошти Державного бюджету України та Глобального Фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

*Ім’я змінено з етичних міркувань для збереження анонімності героя. 

Коментувати
14 травня 2021
13 травня 2021
12 травня 2021
11 травня 2021
07 травня 2021
06 травня 2021
05 травня 2021