Усе місто готувало на багаттях: історія хлопця, який виїхав із Маріуполя

0

Сумщина. Квітень 2022. Ми зустрічаємося з Іваном* на офісі однієї з організацій.

Івану за 20. У березні йому разом із сім’єю вдалося виїхати з Маріуполя. 

Три тижні життя у майже зруйнованому місті під бомбардуваннями. Потім — два переїзди, щоб врешті дістатися Сумської області.

Про Маріуполь до повномасштабного вторгнення, початок великої війни, життя під обстрілами, евакуацію з міста та приїзд до Сумщини — далі. 

Життя до великої війни

Як я жив. Я вчився. У 2014 році розпочалася війна. Ми мали надію, що все владнається, та все ж, збирали кошти, щоб переїхати на Захід України. Врешті, розслабилися, не зібрали потрібну суму й залишилися. Я закінчив навчання й почав працювати. 

Місто зростало й розвивалося. Маріуполь подобався мені все більше. Раніше він був радянським, а потім збудували нові дороги, парки, мали реконструювати набережну. Думки переїжджати майже повністю відступили. Я думав, що залишуся надовго.  

Велика війна застала мою сім’ю без грошей. Я збирався у відрядження за кордон, готував документи й мав летіти в кінці зими. 

Люди в місті не хотіли вірити в те, що росія розпочне повномасштабний наступ. Чи думали ми, що місто зітруть до бісової матері разом із його мешканцями? Ні. Що там все згорить, а люди будуть помирати на вулицях? Ніхто про це не думав. 

О п’ятій ранку 24 лютого мені подзвонив товариш. Сказав, що війна почалася.

Я розумів, що буде важко, що, вірогідно, ми помремо

Одна країна офіційно оголосила іншій “військові дії”. Вони не називають цю війну війною, але я чітко розумів, що буде важко. Можливо, настільки важко, що, вірогідно, ми помремо. 

У перші дні я не міг переконати сім’ю виїхати. Але і поїхати без них я також не зміг. Напевно, такі в мене принципи. Але зараз — це все, що в мене залишилося: сім’я, моє життя та здоров’я. Більше немає нічого. 

Ми з дівчиною зібралися в моїх батьків — у них одноповерховий будинок. Купецький район, періоду, коли люди ще їздили на конях. У цих дворах залишилися капітальні погреби. Саме вони давали хоч якусь надію, що там можна буде сховатися. 

Із собою я взяв чемодан, який готував до відрядження.

Перші дні ми спали в домі. Потім почало “прилітати” до нас. Межа була, коли снаряд упав на дах сусіднього будинку. Мої близькі стояли на вулиці, тож бачили, як вони летять і горять буквально над головою. 

У нашому районі руйнування не вибіркові — артилерією нищили все підряд: житлові будинки, склади, офіси. У всі промислові будівлі, куди може заїхати велика машина, російські військові скидали бомби. 

Світло перший час було. Потім електролінії розірвало. На наступний день зникла вода. Ще днів п’ять у нас був газ, який врешті також зник. 

Ми почали жити в підвалі. Було неймовірно холодно, та згодом там змогли обладнати буржуйку. На вулицю виходили на промисел — здобути воду, їжі й дрова. 

Ми різали держаки з лопат і топили ними 

Через постійні обстріли магазини в місті закрилися, були зруйновані чи згоріли, купити їжу було неможливо. 

Поліція й військові приїжджали, відкривали продуктові склади, брали частину продуктів і везли немобільним людям у бомбосховища в різних районах міста. Іншу частину роздавали людям, які жили поблизу. Це рятувало.

Коли зник газ — почали готувати на мангалі в дворі. Ми брали держаки лопат, різали їх і топили ними. Часом рубали дерева.

Варили суп із картоплі й капусти. Мама робила “пишкі” — тісто, замішане на воді чи розсолі, смажене на сковороді. Усе місто готувало на багаттях. Якщо хтось здогадався — забирав із зупинок громадського транспорту бетонні сміттєві баки, зверху клав залізні прути, а всередині розпалював вогонь. Хтось готував на згорівших машинах. 

Недалеко був склад, його розкрили, а там — заготовки для суші: готовий вугор, норі, сухий васабі, стружка з краба, червона риба, ікра тобіко. На той момент це було для нас неймовірним делікатесом. 

Також поблизу було джерело з питною водою. Але врешті ходити туди стало небезпечно, адже були постійні обстріли. 

Якщо людина жила глибоко в місті, то шанс знайти воду був 3 із 10. Потрібно було або зламувати замки на складах, або йти за сім-десять кілометрів під обстрілами до джерела. 

Люди, які були в підвалах, не могли вийти й до них не можна було дістатися, просто помирали від зневоднення. 

Батьки до останнього думали, що повернуться в місто за тиждень

Одного дня ми спіймали українську радіохвилю й почули про евакуацію. Ані інтернету, ані додаткової інформації не було. Лише стареньке радіо та віра, що можна виїхати.

Більша частина Маріуполя контролювалася нашими військовими. В’їзд і виїзд були відкритими. Їхали тисячі людей одночасно. Вони рятувалися, як могли. 

Палива в місті вже не було. Наша машина була заправлена на 80%. У автомобілі знаходилися п’ятеро людей, кіт і речі, які ми змогли забрати. Із їжі — консерви й вода. Ми постаралися залишити більше провізії вдома, адже не знали, чи вдасться виїхати. Дещо із запасів роздали сусідам. 

Ми поїхали евакуаційним шляхом. У Мангуші вловили інтернет. Звідти — на Бердянськ. 

За Бердянськом було багато російських блокпостів. На той момент вони вже наситилися телефонами й іншими речами українців, тож, дивлячись на нас, на нашого кота, на те, як ми виглядали в той момент — здається, пожаліли. 

Запитували, чи є зброя, чи ми військові. Організованої фільтрації ще не було. Але я бачив, як деяких чоловіків роздягали до пояса й перевіряли. Уже зараз, на скільки я знаю, чоловіки не можуть виїхати з Маріуполя. Загалом, усе залежить від того, хто на блокпосту — чи це структура, чи просто солдафони й вояки так званої ДНР. 

На шляху нашу колону обстріляли. У 100 метрах від мене потрапив снаряд, загорілися машини. 

Дорогою бачили багато зруйнованих будинків, розбитих авто, знищеної російської військової техніки. 

Я був певен — ми більше не повернемося в Маріуполь. Натомість, мої батьки думали, що десь через тиждень приїдуть у місто. Вони до останнього в це вірили. 

Думаю, якщо ми повернемося, то лише тоді, коли там буде мирно, й для того, щоб подивитися, чи щось із нашого майна вціліло. Навіть, якщо будинок дивом стоїть — робити там нічого. Але батьки точно захочуть подивитися на місце, яке вони будували й покращували все життя. Хоча б, щоб попрощатися.

Суми схожі на Маріуполь

Спочатку ми всі поїхали на Захід України. Потім — розділилися. Частина моєї сім’ї залишилася там. Вони живуть у спортзалі школи. Дівчина пішла працювати, зараз займається благдійною допомогою. Хоч вона й проживає в складних побутових умовах — проте у більшій безпеці. 

На Сумщині у нас живуть друзі. Коли тут стало безпечно — вони запросили нас переїхати сюди на деякий час і дозволили безкоштовно пожити в їх будинку. Враховуючи, що вся моя родина різко втратила роботу, цей варіант нам дуже підійшов. 

Суми схожі на Маріуполь — планування, широкі дороги, багато російськомовних людей. Хоча, мовне питання для мене не актуальне, я вільно говорю англійською, українською, російською мовами.

Мої батьки починають поступово повертатися до звичайного життя. Але ми й досі прислухаємося до звуків навколо. 

Валізи ще не розібрали. Вони завжди напоготові. Машина завжди заправлена. Це як спосіб життя. Думаю, це залишиться з нами до кінця. 

Зараз у мене є лише одне бажання — вижити. Адже немає нічого дорожчого за моє життя та життя моїх рідних. Це моя філософія.

*Ім’я героя змінене автором із етичних міркувань.

Коментувати
17 травня 2022
16 травня 2022
15 травня 2022
13 травня 2022
12 травня 2022
11 травня 2022
10 травня 2022