Як пережити смерть близької людини: поради сумського психіатра

0

Смерть близької людини – те, з чим рано чи пізно стикається кожен із нас, з чим важко змиритися і що непросто пережити. Про сценарії переживання втрати, як говорити про смерть із дітьми і як можна підтримати знайомих розповіла лікар-психіатр Оксана Брезме.

Як пережити смерть близької людини: поради сумського психіатра

Проблема смерті та втрати була і завжди буде актуальною для нас. Кожна людина має в життєвому досвіді як мінімум 2-3 випадки такого горя.

З дитинства ми вчимося щось віддавати. Віддавати іншим, природі, попри невдоволення, біль, образу, сльози. Якщо ви згадаєте себе в дитинстві, то погодьтеся, що хоч раз батьки просили вас віддати іграшку сусідській дитині, шматочок бублика собаці, санки сестрі або брату і т. д. Не кожен раз ви були раді цьому, іноді кричали, плакали, ображалися, лаялися, сприймали прохання “віддати” як нелюбов (підсвідомо, не аналізуючи кожен такий випадок). З віком ми всі, інтуїтивно, звикаємо до того, що від чогось доводиться відмовлятися, щось віддавати, щось втрачати безповоротно.

Приклад виглядає перебільшеним, як можна порівняти смерть матері або дитини з цукеркою, яку забирали в дитинстві? Звичайно не можна, але описані явища сповна допомагають нашій нервовій системі в процесі життя виробити механізм реагування на БУДЬ-ЯКУ втрату.

Для більшості людей питання, як пережити втрату, взагалі не стоїть. Вони мають стійкі, міцні, власні адаптивні механізми. Зазвичай вони кажуть: допомогли рідні, чоловік, дружина, діти, релігія, час, просто змирилися… “було боляче, але життя триває”, “я поринув з головою в роботу”, “мене витягла донька, була весь час поруч, підтримувала”.

Є й ті, кому не під силу впоратися із цим самотужки. Їм намагаються допомогти люди з першого прикладу.

Відповіді і поради приблизно ті, що описані вище. Також поширеною є порада “візьми себе в руки, ти ж повинен/повинна” … і там ще купа різних обов’язків. Здебільшого до таких рекомендацій вдаються тоді, коли інші не спрацювали, а той, хто страждає, почав виділятися із загального сумного конгломерату.

Так може тривати місяцями, роками. Людина А. говорить, “візьми себе в руки”, а людина Б. не може знайти вихід з власних переживань. Це відбувається тому, що центральна нервова система не може відповісти на питання: “Як?”, “Як взяти себе в руки, якщо фактично це просто метафоричний вислів?”, “Як почати спати ночами, коли очі елементарно не закриваються або схоплюєшся серед ночі (незрозуміло від чого) по кілька разів?”, “Як перестати відчувати провину?”, “Як жити далі, якщо власний час іде якось не так, як у інших, він немов завмер?”.

Більшості людей пощастило, адже вони здатні “протистояти” тривозі, смутку, скорботі, не гублячись в емоціях, комусь ні …

Великої різниці в чуттєвих переживаннях чоловіків і жінок немає, проте поведінкові реакції неоднакові.

Наприклад, жінка частіше шукатиме підтримку в широкому колі соціальних контактів, а чоловік буде обмежуватися або однією людиною, або переживати втрату, закрившись від інших.

Знову ж таки говоримо про типові випадки. Описати кожну ситуацію окремо неможливо.

Як пояснити дитині, що хтось із близьких помер

Дітям легше говорити про смерть. Поняття “назавжди” для них розмите.

Більша проблема полягає не в тому, що треба розповісти дитині про смерть матері, батька, бабусі, а в необхідності пережити це ще раз. Дитину скоріше можуть травмувати не самі слова, а тон, яким ми їх говоримо.

Багато чого зі сказаного дитина не зможе повністю усвідомити, а от інтонацію, поведінку, міміку діти “зчитують” краще будь-якого експерта (ми зараз говоримо про зовсім маленьких і тих, хто навчається у початкових класах).

Батьки мають самі обирати, що і як вони скажуть, але кожен повинен пам’ятати, що дитина (так закладено природою) копіює поведінку старших. Що б вона не почула, надалі, у своєму дорослому житті, вона буде діяти, як той об’єкт, якого вона наслідує.

Як допомогти людині повернутися до нормального життя

Тут стає зрозуміло, хто зміг пережити горе самостійно, а хто ні. Звичайно, чітких вказівок і настанов не існує. Якщо ви дійсно щиро хочете допомогти людині, то треба дотримуватися кількох правил.

1). Поважайте чужі кордони. Ми всі маємо право на скорботу. Ніхто не зобов’язаний ділитися своїми переживаннями, поки вони не почнуть вириватися назовні, саме тоді будьте готові вислухати.

2). Намагайтеся бути поруч, не порушуючи особистого простору. Разом з тим не віддаляйтеся, аби не пропустити той самий емоційний “вибух”.

3). Будьте реально корисні, а не на словах. Фраза “подзвони, коли тобі щось знадобиться” у таких випадках не працює. Бо не зателефонують.

Запропонуйте реальну, конкретну допомогу. У такий спосіб ви повернете людину з низки його внутрішніх переживань в навколишній світ. Покажіть, що є питання, які потрібно вирішувати в реальному часі, тут і зараз.

4) Відчуйте, коли потрібно піти. Ви зробили все, що могли? Значить все, дайте час для самостійної роботи. Інакше ви ризикуєте стати співзалежними або зробити іншого залежним від вас.

5). Ні в якому разі не треба говорити людям, які втратили когось із близьких, що це їхня вина. Це, мабуть, основне. А взагалі варто подумати, чого б не хотіли чути ви.

Чи схожі ви за темпераментом і характером з тим, хто зараз переживає горе втрати? Чи доречні взагалі якісь зауваження або пропозиції?

Існує велика різниця між загибеллю у 20-ть у ДТП і смертю в 95-ть від соматичних (терапевтичних) захворювань.

Однак, наприклад, у тих ситуаціях, коли люди зверталися за допомогою до фахівців, питання стояло не стільки в причині смерті й віці, скільки в міжособистісних зв’язках з померлим, загальному тривожному фоні того, кому потрібна допомога і його соціальних зв’язках, які залишилися, на момент звернення.

Проблема в тому, що відповідь на це питання ми пізнаємо в ретроспективі, спираючись на трагедії, які вже трапились. Є й інша, не дуже приємна інформація. Існують люди з грубими порушеннями психiки, такими, що вимагають постійного спеціалізованого лікування. Вони на смерть кiшки можуть реагувати більш болісно, нiж на смерть матерi. Тут не має значення раптовість.

Симптоматика, яка дає зрозуміти, що є щось більше, ніж просто фізіологічна реакція, частіше “мовчить”, ніж “кричить”. Крім того, вона багатогранна. Важко вмістити всіх в один шаблон і сказати, “ось це патологія у тих, хто пережив втрату”.

Катя, 27 років. Рік страждала від нападів запаморочення та слабкості. У зв’язку з цим 5 разів за 6 місяців лежала в неврології. У неї погіршився слух (шум у вухах) і зір (епізодичне двоїння в очах). Вона неодноразово проходила обстеження у лора і окуліста, патології не виявили. Через неможливість скоригувати стан терапевтично, лікар-невролог направив на консультацію до психіатра. Діагноз: панічний розлад. Катя не могла впоратися зі смертю двох улюблених бабусь. Тематика розкрита тільки через півтора тижня терапії. До цього, про бабусь ні слова (терапія проводилась щодня). Для Каті цей факт став сюрпризом, а ще більшою несподіванкою стало те, що можна обійтися без швидкої і нескінченних госпіталізацій, які заважали працювати.

Ольга, 59 років. Страх померти від інсульту. Безсоння, відсутність апетиту, біль в животі. Не могла сказати, що їй приносить радість, в сім’ї непорозуміння. З чоловіком практично не розмовляє. Донька живе окремо і впевнена, що мама ПОВИННА справлятися сама. Потай від доньки сімейний лікар направив жінку до психіатра. Виявлена ​​причина: почуття провини перед мамою через те, що не була поряд, коли мама померла від інсульту, прихована образа. Уже вдалося налагодити сон і апетит, пройшов і біль в животі. Терапія триває.

Таких прикладів безліч. Часом здається дивним, що в наше століття інформативного прогресу, мільярдів різних сайтів і реклам, люди не знають, що є фахівець, який здатний їм допомогти.

Коли звертатися до фахівця і до якого

Спершу варто з’ясувати, які фахівці зможуть допомогти. Психолог – людина, яка отримала спеціалізовану вищу освіту у ВНЗ не медичного профілю.

Знає або повинен знати безліч підходів до соціальних проблем, і, відповідно, вихід із них. Плюс – ви не потрапляєте до спеціалізованого закладу. У нашій країні звертатися до психолога за допомогою – це не так страшно, як до психіатра. Проте він не має права лікувати медикаментами (хоча не обов’язково, що він цього не робить, але потрібно розуміти, що медосвіти у фахівця все-таки немає).

Психотерапевт (краще, коли це психіатр, який пройшов курси із психотерапії, в іншому випадку ви знову таки отримуєте психолога).

Це вже лікар, він знає норму і патологію, здатний розробити для вас спеціальну, особисту програму для виходу зі скорботних переживань, може призначати медикаменти, якщо це необхідно. Істотних недоліків немає. Єдине – терапія займає багато часу, але це ж ваше здоров’я.

Психіатр – 100% лікар, тут вже без диплома ніяк, знає і регулярно бачить патологію, знає, як медикаментозно лікувати всі ваші скарги.

Серед мінусів: на прийомі не завжди має достатньо часу, щоб скоригувати словесно вашу проблему. Також потрібна картка в спецустанові.

Коли ж потрібно звертатися до фахівця? Закон говорить однозначно: за власним бажанням або коли це буде нести шкоду власному життю чи здоров’ю і життю інших.

Що це означає для людей? Ви відчуваєте потребу звернутися, значить не потрібно тягнути з цим.

З власного досвіду скажу, що сумчани звертаються за допомогою часто. До речі, не тільки жителі обласного центру, а й мешканці з районів Сумщини та навіть інших областей. Проблема в тому, що не завжди це відбувається свідомо, після смерті близького. Набагато частіше – через нездатність людини знайти в собі резерви для відновлення, відбувався збій компенсаторних здібностей, в результаті чого або загострювалися терапевтичні захворювання, або зникав сон, виникала (нібито) невмотивована тривога, панічні атаки, дратівливість, депресія. У кожного своє. І тільки в процесі лікування і бесід нам відкривалася істина. Мені – про пацієнта, йому – про нього самого.

Є і тривожні моменти в симптоматиці, про які повинні знати рідні, близькі та всі, кому небайдужа людина, яка переживає втрату.

Це почуття провини, самозвинувачення і самоприниження. Це ті три акули, які підпливають непомітно. Це, те, з чим впоратися самостійно дуже складно. Ви навряд почуєте безпосередньо цю фразу “Я винна перед матір’ю (дитиною, батьком і т. д)”, але у вас є шанс запідозрити цей контекст в словах (після загибелі близької): “Я нічого не можу”, “Я ні на що не здатний”, “У мене нічого не виходить”. Як правило, такі висловлювання стійкі, до того ж суїцидальні думки важко піддаються корекції. У цьому випадку треба хапати за руку і бігти до фахівця.

Такі висловлювання ПОТЕНЦІЙНО несуть суїцидальну налаштованість.

Я не кажу, що всі, хто їх застосовує, хочуть вчинити самогубство, але вони суїцидально небезпечні. Не всі, хто плутають праву і ліву сторону, провокують аварії на дорогах, але погодьтеся, що  їхати набагато спокійніше, якщо водій повертає саме туди, куди показав.

Поки що в моїй практиці було три випадки, коли родичі відмовлялись від допомоги. Аргументували це різними причинами: “Мам, ти можеш впоратися сама”, “У нас поки немає часу займатися нашою бабусею, але ось колись …”, “Ми поки вдома полікуємось, а до вас прийдемо, якщо вже зовсім погано стане”.  Один з трьох завершився летально, фінал ще одного випадку – невідомий, один із пацієнтів нині на терапії.

У родині хтось повинен бути рішучим. Не тільки щодо себе “впорався, значить й інші зможуть”, а й щодо тих, хто по факту не тільки не відчуває в собі сили, щоб впоратися з горем самостійно, але й не може звернутися за допомогою.

Єдина мета фахівців (психолога, психотерапевта чи психіатра) – це допомогти вам або вашим близьким, які з різних причин, не можуть вийти зі смутку самотужки.

Коментувати

16 листопада 2018
15 листопада 2018