Токар Олександра
3 записи

Шлях до соціальної інклюзії: скільки кроків потрібно

0

Уявіть світ після обміну атомними бомбами.

Ви прокидаєтеся і у вас є шанс створити нове, єдине місто на всій планеті. Своє та ідеальне. У вас є список потенційних жителів: секс-працівниця Сара, у якої троє дітей. Вона хороша матір і вміє добре готувати, їй 29. Бізнесмен Ніколас, який вміє варити пиво та раніше займався виготовленням алкогольних напоїв. Святий отець Григорій. Аутичний хлопчик Тіммі, якому 9 років. Алла — дівчинка на колясці, якій 14 і вона вміє шити одяг. Є колишній засуджений Стефаній — 24 роки. Є алкозалежний Андреас — 29 років, ВІЛ-інфікована Сандра, їй 44. Є Октавій, який вміє ловити рибу та електрик за фахом — йому 77 років, Вікторія, у якої трапляються панічні атаки — 18 років, є Клара, яка пережила домашнє насилля та вбила свою дитину в стані афекту. І вам треба обрати, хто буде жити у вашому ідеальному місті.

Ну що, які критерії? Вік, щоб могли народити нове покоління? Відбиратимете за досвідом, щоб могли навчити ловити рибу та проводити електрику? Як щодо алкозалежного Андреаса, дівчинки з панічними атаками, секс-працівниці чи ВІЛ-інфікованої Сандри? Алла буде жити у вашому місті? А Тіммі?

Цю гру нам провели на міжнародному обміні в Італії. Десять днів ми говорили про соціальну інклюзію та ексклюзію – відторгнення окремих груп від соціуму та повернення назад, роботу з ними та включення в усі громадські процеси. У один з перших днів нас поділили на команди, і ми відбудовували свої міста. І якщо спочатку гри ми відкидали всіх, хто мав погану історію, то під кінець гри це було повне оніміння. Щось типу: “Так, Тіммі аутичний, але фізично він здоровий. Вікторія має панічні атаки, але хто їх зараз не має. Так, якщо залишити алкозалежного Андреаса і не залишати бізнесмена, який вміє варити пиво, то проблема може вирішитися. А може дамо другий шанс засудженому?”.

Усередині нас є наше ідеальне місто. І комусь ми дозволяємо там жити, а когось виключаємо з громади. Це — основна ідея.

На проект “Шлях до соціальної інклюзії” приїхали сім країн: Італія, Туреччина, Португалія, Кіпр, Україна, Молдова та Польща. І будьте певні, у всіх сімох країнах ризик залишитися за бортом соціуму мають однакові групи населення: секс-працівниці, люди, які живуть з ВІЛ/СНІД, безпритульні, люди з інвалідністю, безробітні, колишні ув’язнені, алко-наркозалежні, національні меншини, представники ЛГБТ спільноти, люди, які пережили стрес чи домашнє насилля. Окрім цього, потрапити під соціальну ексклюзію можна через економічне становище, релігію, колір шкіри, зовнішність, хворобу, гендер.

Про останній, до слова, найбільше говорили португальці. Так, наприклад, вони неодноразово cказали, що викладачі в університетах мають упереджене ставлення до студенток. Якщо ти жінка, розумною бути не можеш.

Соціальна ексклюзія починається зі школи

Таким був основний меседж турецьких учасників. У себе в країні вони проводять простий експеримент для вчителів. Умова одна — персонал школи не знає, що це експеримент, і просто приходить на тренінг в якості учнів. Вчителі сідають за парти, а тренер починає читати їм лекцію.

За сорок хвилин фасилітатор (ред.прим. — тренер) обирає собі улюбленого студента серед вчителів, постійно підходить до його парти, хвалить, заохочує. Окрім цього, всю лекцію він читає тихо та повільно. Не ставить питання, не дозволяє говорити, не дозволяє вставати з місця, відволікатися. Курсує між першим рядами, не доходить до останніх.

У результаті експерименту вчителі, які сиділи за першими партами ще якось намагаються слухати тренера. Останні ряди спочатку нервують, бо не чують, що говорить фасилітатор, далі звикають до ситуації і просто починають говорити між собою. Майже вся група буде підколювати того вчителя, якого для себе виокремив тренер. А ще потім їх збирають разом і запитують: “Ну що, як вам?”. І вчителі всі хором відповідають, що це було дно викладання і спочатку треба стати вчителем, а потім прийти вчити вчителів. Саме в цей момент їм сповіщають, що це був звичайний урок у звичайній школі. Типу: “Ось, подивіться, як працювати не треба. Впізнаєте?”. І тут відбувається те, що ми називаємо супор- стан нечутливості.

А тепер уявіть іншу гру.

Вам роздали ролі — роль інфікованої секс-робітниці, роль гея, який думає про суїцид, роль наркозалежного, роль батька чотирьох дітей, чия дружина померла минулого року, а його звільняють з роботи. Кожен з вас отримав свої ролі для гри: школяра, якого щодня б’ють, ВІЛ-інфікованої медсестри, яка розкрила свій статус і її звільнили з лікарні, роль вагітної 13-річної дівчинки, яку вигнали з дому.

Вас усіх поставили в рядок. І ви, увійшовши в роль, маєте зробити крок, якщо погоджуєтеся з наступними твердженнями: “Ви щасливі”. “У вас є улюблена робота”. “У вас достатньо грошей для себе і своїх дітей”. 

Уявляйте життя свого героя.

“Вас не дражнили у школі”, “Ви не думаєте про суїцид”. “Ви кохані”. “Ви впевнені в наступному дні”. “Ви не приймаєте заспокійливі”. “Ви не приймаєте наркотики чи алкоголь”, “Ви не переживали насилля”.

Скільки кроків ви зробите? А уявіть, що всі інші в цей момент крокують, а ви стоїте.

Для когось ці ролі – життя.

Коментувати

16 жовтня 2017
14 жовтня 2017
13 жовтня 2017
12 жовтня 2017